Пам’ять: видатний вчений, ректор, академік Гончарук Євген Гнатович

Євге́н Гна́тович Гончару́к (7 січня 1930, Великий Острожок — 19 квітня 2004) — український науковець у галузі гігієни і санітарії, академік АМН України[1], член-кореспондент АМН СРСР (з 1984 року), академік АМН СРСР (з 1988 року), академік РАМН (з 1993 року), академік НАН України (з 25 листопада 1992 року)[2], академік АПН України (з 1993 року), Академік Міжнародної академії наук вищої школи (з 1995 року), академік Академії природничих наук загальноросійського об’єднання вчених (з 1995 року), академік Польської академії медицини (з 1997 року), академік Всесвітньої академії медицини Альберта Швейцера (з 1999 року), ректор Національного медичного університету імені О. О. Богомольця (1984—2003), доктор медичних наук (з 1968 року), професор (з 1969 року), лікар вищої категорії зі спеціальності «комунальна гігієна».
Основним напрямком наукової діяльності вченого були дослідження санітарного захисту водоймищ та підземних джерел господарчо-питного водопостачання, очищення та знезаражування стічних вод, санітарної охорони ґрунтів. Значне місце в його науковій діяльності посідали дослідження впливу шкідливих факторів навколишнього середовища та наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Євген Гончарук є автором понад 500 наукових праць, в тому числі 45 монографій і підручників, зокрема:

«Санитарная охрана почвы от загрязнения химическими веществами» (1977);
«Руководство к лабораторным занятиям о коммунальной гигиене» (1977, 1982, 1990);
«Гигиеническое нормирование химических веществ в почве» (1986);
«Общая гигиена» (1991);
«Современные проблемы экогигиены» (1993);
«Коммунальная гигиена» підручник (1986, 2002) та інші.
Мав 15 винаходів. Підготував 36 кандидатів наук. Був науковим консультантом 32 докторських дисертацій. Брав безпосередню участь у розробці концепції реформи вищої школи, зокрема вищої медичної освіти в Україні і практичному впровадженні основних її положень у життя. Це знайшло відображення у створенні навчальних планів і програм, освітньо-професійних стандартів та освітньо-професійних характеристик, за якими здійснюється підготовка лікарів основних фахів.

Наукову та педагогічну працю поєднував з активною громадською діяльністю. Був членом Національного Комітету радіаційного захисту населення України, членом Комітету по Державних преміях України в галузі науки і техніки; членом патріотичного руху «Пульс України», членом редакційних рад ряду провідних наукових журналів України: «Журнал АМН України», «Лікарська справа», «Довкілля та здоров’я», «Вісник гігієни та епідеміології», «Український науково-методичний молодіжний журнал», та російських видань: «Большой медицинской энциклопедии», журналів «Гигиена и санитария», «Врачебное дело». Неодноразово обирався депутатом Київської міської Ради народних депутатів.

Київський медичний інститут імені О.О.Богомольця (нині – Національний медичний університет імені О.О.Богомольця)
18 квітня 1990 року першим у колишньому СРСР та в Україні за ініціативою ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (1984-2003), академіка АМН СРСР, НАН, НАМН і НАПН України – Гончарука Євгена Гнатовича (1930-2004), відкрив експериментальні медичні класи, які в 1991 році стали медичними ліцеями на базах класичної гімназії № 117 імені Лесі Українки (директор – Бойко Л.М.) і природничого ліцею № 157 (директор – Костенко В.І.), 11 червня 1997 року, за рішенням вченої ради університету, за сприяння Міністерства освіти та науки України, Міністерства охорони здоров’я України, Київської міської державної адміністрації був створений Український медичний ліцей, засновниками якого стали Національний медичний університет імені О. О. Богомольця та Старокиївська (нині -Шевченківська) районна державна адміністрація міста Києва, який став компонентом актуального наукового напрямку – допрофесійної підготовки на медичні спеціальності в умовах технологічної моделі ліцей-університет у відкритій системі неперервної медичної освіти.

Центр комунікації