Ліні Костенко – 92. Її пророчі слова про Україну, війну і свободу

19 березня 2022 року свій 92-ий день народження святкує відома українська поетеса Ліна Костенко. Неможливо оцінити вклад її в українську культуру. Її гострі, волелюбні та красиві вірші проникають глибоко у серце.
Ліна Василівна пережила Голодомор, Другу світову війну, сталінські репресії. В 2015 році вона допомагала людям в зоні АТО. А в цьому році вона разом з нами переживає війну з Росією – страшну, криваву та безглузду.

Спільнота Українського медичного ліцею Національнго медичного університету імені О.О. Богомольця сердечно бажає шановній Ліні Василівні міцного здоров’я, щастя і мирного неба.

Ліцеісти разом із вчителями зібрали найкращі вірші та цитати поетеси і письменниці на тему війни.

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
*
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
*
Розп’ято нас між заходом і сходом.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
*
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
*
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!”
*
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
*
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
*
Цитати Ліни Костенко про війну

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.
У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
Лінію оборони тримають живі.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
Доля не усміхається рабам.
У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.
Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.

Відомі вислови геніальної Ліни Костенко:

1. Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна.

2. У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження.

3. І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.

4. Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

5. Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.

6. Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.

7. Мені потрібне слово, а не слава.

8. Шляхи розходяться, а спогади залишаються.

9. Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.

10. Музика – це мова почуттів.

11. Нашого цвіту по всіх борделях світу.

12. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.

13. Письменник повинен мати долю, а не кар’єру.

14. Взагалі мені здається, все наше життя – це чекання найгіршого і надія на краще.

15. Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч.

16. Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

17. Нікчемність – рідна сестра підлості.

18. Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором’язлива.

19. Я всіх люблю, аби не заважали.

20. Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

21. Розніжені й розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому житті домінує єдина радість — радість споживання.

22. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

23. Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.

24. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.

25. Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини.

26. Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

27. Звичайно ж, Гоголь – це російський письменник, але це – український геній

28. Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

29. Кожному поколінню сняться свої кошмари.

30. Пристрасть – це натхнення тіла.

ПРО УКРАЇНУ
“А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”
“Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер”
“Українці з тих націй, які ще вірять у заступництво своїх геніїв, у свої національні символи, у непорушність своїх святинь”
“Звичайно ж, Гоголь – це російський письменник, але це – український геній”
“Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори”
“У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (…) Україна – це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови”
“Розп’ято нас між заходом і сходом,
Що не орел – печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
Щоб він не дався знівечить себе!”
“Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце обурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах”

ПРО РОСІЮ
“І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви”

“…НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, –
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!”
“У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна”

ПРО ЛЮБОВ
“Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі”
“Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей”
“Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити”
“Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість”
“Закоханий у себе не може бути здатний на справжню любов”

ЛІНА КОСТЕНКО
Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в старовинному наддніпрянському містечку Ржищів на Київщині. Батьки Ліни Костенко були вчителями, українськими інтелігентами, і репресій їхня сім’я не уникла. Вперше батька заарештували за доносом у 1930 році.
У 15 років Ліна вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля. Закінчивши школу з медаллю, подала документи на філософський факультет Київського університету. Але для дочки репресованого дорога до вишу була закрита. Вже коли Ліна навчалася в київському педагогічному виші, знайомі порадили їй послати свої вірші на конкурс до московського Літінституту. Конкурс був великий, але її прийняли. Серед літінститутівців у той час були Фазіль Іскандер, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Анатолій Кузнєцов. Однокурсник Ліни Костенко – польський поет Єжи Пахлевський, став чоловіком Ліни Костенко, у них народилась донька Оксана. Але Єжи не міг назавжди покинути Польщу, а Ліна – Україну. “Поїзд у Варшаву” – ця пісня на слова Ліни Костенко з рефреном польською мовою “Цо кому до тего, же ми так кохамі” популярна і понині.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих “шістдесятників” створила новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.
Вірші Костенко в Україні читали на несанкціонованих вечорах і переписували від руки. Вони сприймалися як метафора національного опору.
Роман у віршах “Маруся Чурай”, який не має аналогів в українській літературі, Ліна Костенко завершила в 1973 році. Але надрукували його тільки через шість років. Книгу розкупили за кілька днів. Повторне видання – 100-тисячним тиражем – розійшлося блискавично.
Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко – єдина з українських письменників – майже 20 років регулярно відправлялася в Чорнобильську зону – рятувати від повного забуття культуру Полісся.

НОВЕ СТОЛІТТЯ
Поема “Берестечко” з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом “Либідь” 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка “Гіацинтове сонце”, впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.
2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — “Записки українського самашедшого”. Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч.
У січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, проте не всі охочі змогли туди потрапити, оскільки вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.
“Каталізатором такого рішення письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру – написано в офіційній заяві видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”.
Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рога та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовані.
У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Ліни Костенко “Річка Геракліта”, куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.
9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко “Є поети для епох” авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом “Либідь”.

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ
Була двічі заміжньою. Від шлюбу з Єжи-Яном Пахльовським (1930–2012), польський письменник, однокурсник Л.Костенко під час навчання у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, в неї народилася донька Оксана, яка наразі є відомим культурологом і живе в Італії.
Від шлюбу з Цвіркуновим Василем Васильовичем, керівник Київської кіностудії імені Довженка у 1960-х рр, в письменниці народився син Василь, який працює програмістом.

ВІДЗНАКИ
Почесний професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Почесний доктор Львівського національного університету
Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002)
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”)
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000)
Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000)
Відмовилась від звання Героя України, відповівши: “Політичної біжутерії не ношу!”
Відзнака “Золотий письменник України”, 2012
У листопаді 2013 року УГКЦ нагородила Ліну Костенко, Редлиха Шимона та Зеновію Кушпету третьою щорічною відзнакою імені блаженного священномученика Омеляна Ковча
У 2015 році мала планета Сонячної системи № 290127 отримала назву Лінакостенко.

Центр комунікації