Історія українського правопису: навчальний проєкт 10-Д класу

10-Д клас Українського медичного ліцею Національного медичного університету імені О.О. Богомольця презентував спільний навчальний проєкт під керівництвом вчительки-методистки Матічиної Ніни Андріївни «Історія українського правопису».
Здобувачі і здобувачки освіти дослідили історію становлення українського правопису з Х по ХІХ століття.
Основою формування давньокиївського правопису послужила старослов’янська орфографія, що прийшла в Київську Русь після прийняття християнства. Щодо староукраїнського періоду, то він нерозривно пов’язаний із іменем мовознавця, письменника, церковного та освітнього діяча Мелетія Смотрицького (70-ті роки XVI ст. – 1633), який нормалізував правопис церковнослов’янської мови української редакції. Його «Грамматикі славенския…» була основним підручником церковнослов’янської мови в багатьох слов’янських країнах. Саме Мелетій Смотрицький увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного задньоязикового приголосного – ґ, запропонував правила використання букв на позначення голосних і приголосних звуків, правила вживання великої літери, правила слов’янської пунктуації. Норми Смотрицького «досить швидко набули всеукраїнського визнання. Їх пристосували до своїх потреб і інші слов’яни, які зберігали Кирило-Мефодіївські традиції (В. Німчук); “з невеликими модифікаціями вони й нині чинні в богослужбовій сфері слов’ян там, де в літургію не введено живих національних мов… все з орфографії М.Смотрицького, що відповідало живому мовленню, використовувано і в українському світському письменстві до початку XIX ст., а на деяких теренах (наприклад, у Закарпатті) – аж до середини XIX ст.” (В. Німчук).
Особливість новоукраїнського періоду полягає в тому, що в Україні, яка перебувала в складі інших держав, панував орфографічний різнобій (назвемо для прикладу хоча б такі правописні системи: «історико-етимологічний правопис», «кулішівка», «драгоманівка», «грінченківка», «желехівка»).
Зауважимо передусім, що в царині правопису змагалися «етимологія» і «фонетика». Протягом XVI–XVIII ст. у традиційний історико-етимологічний правопис вкраплюються нові правописні риси, що перетворюються в специфічно українську традицію. Творцем історико-етимологічної орфографії по праву вважають Михайла Максимовича. Основним принципом «максимовичівки» було збереження давніх етимологічних написань. Правописна система Максимовича не знайшла прихильників у Східній Україні, зате надовго запанувала в Галичині (аж до 1893 року), тобто до часу запровадження тут фонетичного правопису, про який і йтиметься далі.
Першооснови сучасного фонетичного правопису необхідно шукати в орфографічній системі Олекси Павловського, що знайшла відображення в праці «Граматика малороссійськаго нарhчія» (СПб, 1818). Цей правопис підтримано в славнозвісному альманасі «Русалка Днhстровая» (1837). Максимально фонетизованою була «кулішівка». Її обстоював Пантелеймон Куліш. Починаючи з 1856 року, він популяризує в багатьох виданнях фонетичний принцип. «Кулішівка» знайшла відгук в Західній Україні. Перешкодою для поширення цієї правописної системи стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1896). Треба згадати ще про «драгоманівку» – одну зі спроб корінної зміни українського правопису шляхом його фонетизації за принципом «один звук – одна буква». З абетки було вилучено літери я, ю, є, ї, щ. Замість кириличної й за прикладом болгар та сербів Драгоманов уживав j (jама, моjу); пом’якшення приголосних він передав через ь (земльа, прьамо). «Драгоманівка» частково поширилася на Західну Україну, нею один час послуговувався Іван Франко. На закріплення фонетичного правопису в Галичині найпосутніше вплинув Євген Желехівський – автор відомого двотомного «Малорусько-німецького словаря» (1866). У цій лексикографічній студії знаходимо вже майже той фонетичний правопис, який шкільна влада 1893 р. запровадила в освітніх закладах Галичини. По-особливому активізувалося правописне питання після революційних подій 1905–1907 рр. В українській пресі запанував фонетичний правопис. Неабияких зусиль до цієї справи доклав Борис Грінченко. Створена ним орфографія стала називатися «грінченківкою». На її основі укладено 4-томний «Словарь української мови» (1907–1909). Правопис цієї важливої лексикографічної праці, зауважував свого часу Іван Огієнко, «був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, запанував і в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні».

Історія українського правопису

Тримаємо освітній фронт!
Віримо у Перемогу України!

Центр комунікації.